Серж Лифар: жив у Франції, а любив Київ

Його називали богом танцю, Ікаром французької Гранд-Опери, Шарль де Голль пропонував йому громадянство Франції, а він залишався вірним своєму рідному Києву та Україні. Усе життя Серж Лифар мріяв повернутися до рідного міста, де його майже ніхто не знав. Ім’я всесвітньо відомого танцівника балету Сержа Лифаря стало відкриватися українцям тільки на початку 1990-х рр., коли слава про нього дісталася нарешті Батьківщини.

Киянин з козацькими коренями

Сергій Лифар народився 2 (15) квітня 1904 року під Києвом у сім’ї помічника лісничого Трипільсько-Витянського лісництва. Точне місце народження не відомо – це може бути село Пирогів або село Віта-Лісовська. Його родина походила з давнього козацького роду, про що дідусь та бабуся розповідали хлопчику, коли він приїздив до них у Канів. Дідусь показував старовинні грамоти з восковими печатками, які гетьмани надавали представникам родини Лифарів.

Від музики до балету

Сергій Лифар був наділений тонким музичним слухом, тому з дитинства співав у церковному хорі, грав на скрипці та відвідував клас фортепіано у консерваторії Києва. Йому вчителі пророкували кар’єру великого піаніста, але доля у хлопця склалася не так. Мрії про музику поховав трагічний випадок. У гімназії, де навчався Сергій, влаштували зустріч радянського керівництва. Він та його друзі-гімназисти вирішили влаштувати теракт за допомогою випадково знайденої гранати. Вона не долетіла до більшовика, осколки поранили Сержа у руку. Лікарям вдалося зупинити кровотечу на вберегти руку, але після одужання пальці стали не такими швидкими, що потрібно для піаніста.

Біографи знаменитого танцюриста та хореографа вважають, що у балет його привів  також випадок. Сергій гуляв по місту, коли почув знайому музику та пішов на звуки. У будівлі, звідки доносилася мелодія, він побачив, як танцюють хлопці та дівчата на паркеті.

З того моменту він вирішив, що має стати танцівником балету. Коли він прийшов до балетної секції, керівницею якою була Броніслава Ніжинська. Вона сказала, що займатися балетом у 16-річному віці уже запізно. Тим більше вона не бачила таланту та танцювальних здібностей

Переїзд у Париж

У 1921 році доля юного танцівника балету радикально змінилася. Художній керівник та керівник «Російського балету» Сергій Дягілєв попросив Ніжинську відправити до його трупи п’ятьох найкращих учнів. Лифаря до цього переліку не включили, хоча він був готовий їхати у далекий Париж. Поїздка обіцяла бути важкою та небезпечною, перетинати кордон учні Ніжинської мали нелегально. Якщо б їх упіймали, то нікого не залишили б у живих. Один з хлопців в останній момент відмовився від запрошення, тому до Парижу поїхав Лифар. Він більше не бачив своїх батьків, тільки відвідав їх могили у 1961 році, коли інкогніто відвідав Київ.

Блудний син та київський Ікар

Спочатку життя Лифаря у Парижі не складалося вдало, він тривалий час не хотів зустрічатися із Сергієм Дягілєвим, який чув про неймовірно талановитого юнака з Києва. Свою майстерність Лифар відточував на паризьких вулицях, танцюючи вночі. Це дозволило йому через час стати провідним солістом «Російського театру». Дягілєв говорив, що Серж Лифар після ролей Блудного сина, Аполлона та Івана Царевича перетворюється на легенду світового балету.

У 1929 році Дягілєв помер, це стало справжнім шоком для 24-річного танцівника. Сергій Дягілєв був для Лифаря коханцем та другом, який повірив у його талант та відкрив для нього Париж та вищий світ французької столиці.

Лифар у 24 роки очолив балетну трупу «Гранд-Опери», де дебютував як хореограф. Першою його роботою на цій посаді став спектакль «Ікар», де Серж Лифар зіграв головну роль. Він грав самого себе.

«Гранд-Оперою» Лифар керував більше тридцяти років, виступав на сцені, вчив молодих танцюристів. Йому приписують відродження французького балету, оновлення його репертуару та трупи, створення балетної школи (виховав 11 зірок світового балету). Окрім того, Лифар став засновником неокласичного напряму у балеті, поставивши за роки роботи більше двохсот балетних вистав.

Через те, що у роки окупації під час Другої світової війни не втік з Парижу, врятувавши балет від загибелі, учасники Руху Опору звинуватили його у співпраці із німцями. Через це Лифар мав у 1944 році втікати з Франції. За межами країни він перебував три роки, очолюючи трупу «Нового балету Монте-Карло». Звинувачення зняли наприкінці 1940-х рр., що дозволило Лифарю повернутися до «Гранд-Опери».

Кохання та Серж Лифар

У 1925 році Лифар та Дягілєв спільно помолилися на могилі святого Антонія Пануанського, освятивши тим самим свої стосунки. У цього були тривалі складні стосунки із балериною Ольго Спесивцевою, яка зійшла з розуму, коли дізналася про його відносини із Дягілєвим.

Дружив Серж Лифар із Коко Шанель, яка неодноразово рятувала хореографа. Одружився Лифар на шведській графині Ліліан Алефельдт Лаурінг, яка подарувала чоловікові черевик із чистого золота. Він тривалий час зберігався у швейцарському банку.

Визнання та нагороди

Повернувшись у Париж, хореограф заснував кафедру хореографії у Паризькому університеті, а з 1955 року викладав у Сорбонні. Українець був членом Французької академії наук, був професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Крім того, Серж Лифар отримав від урядів різних країн світу багато нагород та відзнак. Зокрема, премію «Оскар», Золоту медаль Парижа, орден Почесного легіону Франції, «Золотий черевичок».

Колекція Лифаря

Не володів у Парижі ані квартирою, ані будинком, але він мешкав у дорогих готелях, що було його своєрідною «фішкою». Хореограф вважав за потрібне колекціонувати книги, картини, театральний реквізит, рукописи, поповнюючи колекцію, яка дісталася йому від Сергія Дягілєва.

У 1958 році хореографа звільнили з театру, на той момент у нього уже відкрився ще один талант – художника. Він залишив після себе багато малюнків, картин, які виставлялися у Каннах, Парижі, Монте-Карло, Венеції.

Повернення до Києва

Наприкінці 1950-х рр. балет Франції запросили до Радянського Союзу, але Серж туди не поїхав, бо йому відмовили у візі. До СРСР він потрапив у 1961 році, зміг таємно відвідати рідне місто.

Лифар у Парижі часто спілкувався українською мовою, носив час від часу вишиванку, відмовився від громадянства, яке йому пропонував Шарль де Голль. Померти на Батьківщині йому не судилося. Останні роки життя провів у Парижі, до останнього моменту малював та писав, визначивши час своєї смерті. Це сталося 15 грудня 1986 році. Його мали поховати біля Коко Шанель у Лозанні, де біля її могили була спеціально заброньована ділянка землі. Так розпорядилася відома француженка, але похований Лифар на цвинтарі Сент-Женев’єв де Буа у передмісті Парижа. Усе через те, що його дружина ревнувала до Коко Шанель. На надгробку написано «Серж Ливар з Києва».

Частина колекції Лифаря передана його вдовою до відділу мистецтв Публічної бібліотеки імені Лесі Українки у Києві. У 1994 році був заснований міжнародний конкурс імені Сержа Лифаря, який проходить у Києві.

Українські театрали відкрили для себе Лифаря на початку 2000-х рр., коли у Києві пройшла прем’єра «Ромео і Джульєтта», автором якої був Серж Лифар. Право на авторські постановки належать балетній трупі Національної опери України.